ВІЛ-інфекція – це захворювання, що провокується вірусом імунодефіциту, а також характеризується актуальним для нього синдром набутого імунодефіциту (Сніду), який, у свою чергу, виступає в якості фактора, що сприяє розвитку вторинних інфекцій, а також різних новоутворень злоякісного характеру. ВІЛ-інфекція, симптоми якої виявляються подібним чином, призводить до найглибшої пригнічення тих захисних властивостей, які в цілому притаманні організму.

Загальний опис

Як резервуара інфекції та її безпосереднього джерела виступає ВІЛ-інфікована людина, причому таким він є в рамках будь-якій стадії даної інфекції, протягом усього життя. В якості природного резервуара виділяють африканських мавп (ВІЛ-2). ВІЛ-1 у формі конкретного природного резервуара виявлено не було, хоча не виключається, що в якості нього можуть виступати дикі шимпанзе. ВІЛ-1, як стало відомо на підставі лабораторних досліджень, може спровокувати інфекцію без будь-яких клінічних проявів, причому ця інфекція через деякий час завершується повним одужанням. Що стосується інших тварин, то вони до ВІЛ в цілому не сприйнятливі.

У значній кількості зазначається вміст вірусу в складі крові, менструальних виділеннях, у вагінальному секреті і в спермі. Крім цього, виявляється вірус також у слині, жіночому молоці, спинномозковій і слізної рідини. Найбільша небезпека полягає у його наявності у вагінальному секреті, спермі і крові.

У випадку актуального запального процесу або при наявності уражень слизових в області статевих органів, що, наприклад, можливо при ерозії шийки матки, зростає можливість передачі розглянутої інфекції по обох напрямках. Тобто область поразки виступає в цьому випадку в якості вхідних/вихідних воріт, за допомогою яких забезпечується передача ВІЛ. Одиничний статевий контакт визначає можливість передачі інфекції в низьких відсотках ймовірності, але при збільшенні частоти статевих зносин найбільша активність відзначається саме при подібному способі. В рамках побутових умов передачі вірусу не відбувається. Можливим є варіант передачі ВІЛ за умови дефекту плаценти, що, відповідно, актуально при розгляді передачі ВІЛ при вагітності. У цьому випадку ВІЛ виявляється безпосередньо в крові плода, що також можливо і в процесі родової діяльності при травматизації, актуальною для родових шляхів.

Реалізація парентерального способу передачі також можлива за допомогою переливання крові, замороженої плазми, тромбоцитів та еритроцитарної маси. Порядку на 0,3% загального числа випадків інфікування припадає на інфікування допомогою ін’єкцій (підшкірні, внутрішньом’язові), в тому числі і при випадкових уколах. Інакше подібну статистику можна представити у варіанті 1 випадку на кожні 300 ін’єкцій.

В середньому до 35% дітей ВІЛ-інфікованих матерів також інфікуються. Не виключається можливість зараження при вигодовуванні інфікованими матерями.

Що стосується природної сприйнятливості людей щодо розглянутої інфекції, то вона дуже висока. Тривалість життя в середньому по ВІЛ-інфікованим пацієнтам становить близько 12 років. Між тим, за рахунок появи новинок в області хіміотерапії зараз є певні можливості для продовження життя таких хворих. Переважно хворими числяться сексуально активні люди, більшою мірою чоловіки, хоча протягом останніх років тенденція до поширеності захворюваності почала зростати серед жінок і дітей. При зараженні у віці від 35 років і більше, СНІД досягається швидше практично в два рази (порівняно з переходом до нього більш молодих пацієнтів).

Також в рамках розгляду терміну останніх кількох років відзначається домінування парентерального шляху зараження, при якому інфікування піддаються люди, що використовують одночасно один і той же шприц, що, як можна зрозуміти, особливо актуально в середовищі наркоманів.

Додатково збільшення підлягають і показники чисельності інфікування при гетеросексуальному контакті. Такого роду тенденція цілком з’ясовна, зокрема, якщо мова йде про наркоманів, які виступають в якості джерела інфекції, що передається своїм статевим партнерам.

Різкий ріст поширеності ВІЛ останнім часом також спостерігається і серед донорів.

ВІЛ: групи ризику

До груп ризику підвищеної можливості зараження відносяться наступні особи:

  • особи, які використовують ін’єкційні наркотичні препарати, а також загальну посуд, необхідну в приготуванні таких препаратів, сюди ж належать і статеві партнери таких осіб;
  • особи, які незалежно від актуальної для них орієнтації, практикують незахищені статеві контакти (в т. ч. анальні);
  • особи, яким була проведена процедура переливання донорської крові без її попередньої перевірки;
  • лікарі різного профілю;
  • особи, хворі тим чи іншим венеричним захворюванням;
  • особи, безпосереднім чином задіяні у сфері проституції, а також особи, які користуються їх послугами.

Є деякі статистичні дані щодо ризику передачі ВІЛ у відповідності з особливостями статевих контактів, ця статистика зокрема розглядається в рамках кожних 10 000 таких контактів:

  • такий партнер + фелляция – 0,5;
  • приймає партнер + фелляция – 1;
  • такий партнер (вагінальний секс) – 5;
  • приймає партнер (вагінальний секс) – 10;
  • такий партнер (анальний секс) – 6,5;
  • приймає партнер (анальний секс) – 50.

Статевий контакт у захищеному його варіанті, але з розривом презерватива або при порушенні його цілісності таким вже не є. Для зведення до мінімуму подібних ситуацій, важливо використовувати презерватив відповідно до правил, для цього передбачені, також важливо вибирати надійні їх види.

Розглядаючи особливості передачі і групи ризику, не зайвим буде відзначити і те, як не передається ВІЛ:

  • через одяг;
  • через посуд;
  • при будь-якому вигляді поцілунку;
  • через укуси комах;
  • через повітря;
  • через рукостискання;
  • при використанні загальних туалету, ванни, басейну тощо

Форми захворювання

Вірус імунодефіциту характеризується високою частотою актуальних для нього генетичних змін, які формуються в ході самовідтворення. По довжині геному ВІЛ для нього визначається 104 нуклеотиду, однак на практиці кожен з вірусів відрізняється від попереднього його варіанти як мінімум на 1 нуклеотид. Що стосується різновидів в природі, то ВІЛ тут існує у формі різних варіантів квазі-видів. Між тим, все-таки виділено кілька основних різновидів, значним чином один від одного відмінні на підставі певних ознак, особливо ця різниця торкнулося структури геному. Вище ми вже виділили дві ці форми за текстом, тепер розглянемо їх трохи детальніше.

  • ВІЛ-1 – ця форма є першою з числа варіантів, відкрита вона була в 1983 році. На сьогоднішній день поширена в найбільшою мірою.
  • ВІЛ-2 – дана форма вірусу була ідентифікована в 1986 році, на відміну від попередньої форми поки що полягає в її недостатньої вивченості. Відмінність, як вже зазначено, полягає в особливостях структури геному. Є інформація і про те, що ВІЛ-2 є менш патогенним, а передача його відбувається з дещо меншою ймовірністю (знову ж таки, в порівнянні з ВІЛ-1). Відзначено також такий нюанс, що при інфікуванні ВІЛ-1 хворі більш схильні можливості зараження ВІЛ-1 з-за характерною для цього стану слабкість імунітету.
  • ВІЛ-3. Дана різновид є досить рідкісної в своєму прояві, відомо про неї з 1988 року. Вірус, виявлений тоді, з антитілами інших відомих форм в реакції не вступав, також відомо, що його характеризує істотну відмінність по частині структури геному. У більш поширеному варіанті ця форма визначається як ВІЛ-1 підтипу О.
  • ВІЛ-4. Дана різновид вірусу також є досить рідкісною.

Епідемія ВІЛ в глобальному плані зосереджується на формі ВІЛ-1. Що стосується ВІЛ-2, то її поширеність актуальна для Західної Африки, а ВІЛ-3, так само як і ВІЛ-4, помітного участі поширеності епідемії не приймають. Відповідно, згадки про ВІЛ в цілому зводяться до конкретної різновиди інфекції, тобто до ВІЛ-1.

Крім цього є клінічна класифікація ВІЛ у відповідності з конкретними стадіями: інкубаційна стадія і стадія первинних проявів, латентна стадія і стадія розвитку вторинних проявів, а також термінальна стадія. Первинні прояви в цій класифікації можуть характеризуватися відсутністю симптоматики, як власне первинної інфекції, в тому числі можливо і поєднання вже з вторинними захворюваннями. Для четвертої з перерахованих стадій актуально підрозділ на певні періоди у вигляді 4А, 4Б та 4В. Для періодів характерним є проходження через фазу прогресування, а також через фазу ремісії, при цьому відмінність у перебігу цих фаз полягає в тому, чи застосовується в їх адресу противірусна терапія або вона відсутня. Власне, виходячи з названої класифікації та визначаються основні симптоми ВІЛ-інфекції по кожному конкретному періоду.

ВІЛ-інфекція: симптоми

Симптоматика, як зазначено нами вище, визначається для ВІЛ-інфекції по кожному конкретному періоду, тобто у відповідності з конкретною стадією, розглянемо кожну з них.

  • Стадія інкубації

Тривалість цієї стадії може становити близько від трьох тижнів до трьох місяців, в деяких досить рідких випадках, подовження цього періоду може досягати року. Даний період характеризується активністю розмноження з боку вірусу, імунна відповідь на його адресу в цей час відсутня. Завершення інкубаційного періоду ВІЛ-інфекції наголошується або клінікою, що характеризує гострий ВІЛ-інфекцію, або появою антитіл на адресу ВІЛ в крові хворого. В рамках цієї стадії в якості підстави для діагностування ВІЛ-інфекції виступає виявлення в сироватці крові частинок ДНК вірусу або його антигенів.

  • Первинні прояви

Для цієї стадії характерним є прояв реакції з боку організму у відповідь на активно відбувається реплікацію вірусу, що протікає в комплексі з клінікою, яка виникає на фоні імунної реакції і гострої інфекції. Імунна реакція полягає зокрема у виробленні специфічного типу антитіл. Протягом цієї стадії може протікати без симптомів, при цьому в якості єдиної ознаки, який може вказувати на розвиток інфекції, виступає позитивний результат при серологічної діагностики щодо наявності антитіл до даного вірусу.

Прояви, що характеризують другу стадію, проявляються у формі гострої ВІЛ-інфекції. Власне початок тут гостре, причому відзначається воно порядку у понад половини пацієнтів (до 90%) через 3 місяці після того, як відбулося зараження, при цьому початок проявів нерідко передує активація процесу утворення ВІЛ-антитіл. Протягом гострої інфекції з виключенням в ній вторинних патологій може бути самим різним. Так, може розвинутися лихоманка, діарея, фарингіт, різного типу та специфіки висипання, сосредотачиваемые в області видимих слизових і шкірних покривів, лиенальный синдром, полилимфаденит.

Гостра ВІЛ-інфекція порядку у 15% хворих характеризується приєднанням до її течією вторинного типу захворювань, це ж, у свою чергу, пов’язане зі зниженим в даному стані імунітетом. Зокрема серед таких захворювань найчастіше відзначаються герпес, ангіни, пневмонії, грибкові інфекції тощо

Тривалість цієї стадії може становити близько від кількох днів, однак не виключається і протягом в рамках декількох місяців (середні показники орієнтовані на строк до 3 тижнів). Вже після цього захворювання, як правило, переходить у наступну, латентну стадію перебігу.

  • Латентна стадія

Течією цієї стадії супроводжує поступове наростання стану імунодефіциту. Компенсація загибелі імунних клітин у цьому випадку відбувається інтенсивної їх виробленням. Діагностика ВІЛ у рамках цього періоду можлива, знову ж таки, за рахунок серологічних реакцій, при яких відбувається виявлення в крові антитіл щодо впливає інфекції ВІЛ. Що стосується клінічних ознак, то вони тут можуть проявлятися в збільшенні декількох лімфовузлів по різних групах, між собою не пов’язані (за винятком пахових). Змін іншого типу в лімфовузлах, крім їх збільшення, ні (тобто відсутня болючість і які-небудь інші характерні зміни в області оточуючих їх тканин). Тривалість латентної стадії може становити близько 2-3 років, хоча не виключаються варіанти її перебігу в рамках 20 років і довше (середні показники в основному зводяться до цифр до 7 років).

  • Приєднання вторинних захворювань

У цьому випадку приєднуються супутні захворювання різного генезу (протозойный, грибковий, бактеріальний). У результаті вираженого стану, що характеризує імунодефіцит, можуть розвинутися злоякісні утворення. Виходячи із загальної ступеня вираженості приєднаних захворювань, протягом цієї стадії може протікати у відповідності з наступними варіантами:

— 4А. Актуальна не дуже виражена (у межах 10%), є ураження слизових і шкіри. Зниження піддається працездатність.

— 4Б. Втрата ваги перевищує 10% від звичайних показників маси тіла хворого, температурна реакція носить тривалий характер. Не виключається можливість тривалого перебігу діареї, причому без наявності органічних причин для її виникнення, крім цього може розвинутись туберкульоз. Інфекційного типу захворювання рецидивують, згодом помітним чином прогресуючи. У хворих в цей період виявляється волосиста лейкоплакія, саркома Капоші.

— 4В. Для цього стану характерна загальна кахексія (стан, при якому хворі сягають глибокої виснаження при одночасно вираженої слабкості), приєднані вторинні захворювання протікають вже в генералізованої своїй формі (тобто у найтяжчій формі прояви). Крім цього відзначається кандидоз дихальних шляхів та стравоходу, пневмонія (пневмоцистна), туберкульоз (позалегеневі форми), виражені неврологічні розлади.

Для перерахованих подстадий захворювання характерним є перехід від прогресуючого перебігу до ремісії, що, знову ж таки, визначається в їх особливостях тим, чи є супутня антиретровірусна терапія чи ні.

  • Термінальна стадія

Вторинні захворювання в рамках цієї стадії, придбані при ВІЛ-інфекції, стають незворотними у власному перебігу за рахунок особливостей стану імунітету і організму в цілому. Застосовувані в їх адресу методики терапії втрачають якусь ефективність, тому вже через кілька місяців настає летальний результат.

Слід зауважити, що ВІЛ-інфекція в своїй течії вкрай різноманітна, і наведені варіанти стадій можуть бути лише умовними, а то і зовсім виключаються з картини захворювання. Крім того, симптоми ВІЛ в рамках будь-якої з цих стадій у зазначених варіантах можуть взагалі бути відсутніми або проявлятися інакше.

ВІЛ-інфекція у дітей: симптоми та особливості

В більшості своїй клінічні прояви ВІЛ-інфекції у дітей зводяться до затримки розвитку на фізичному рівні і на рівні психомоторики.
Діти дорослих частіше стикаються з розвитком рецидивуючих форм бактеріальних інфекцій, з енцефалопатією, гіперплазією пульмональных лімфовузлів. Нерідко діагностується тромбоцитопенія, клінічні прояви якої полягають у розвитку геморагічного синдрому, за рахунок особливостей якого нерідко настає летальний результат. У частих випадках також розвивається анемія.

Що стосується ВІЛ-інфекції у дітей ВІЛ-інфікованих матерів, то тут відзначається значно більш швидке прогресування її течії. Якщо дитина заражається у віці від року, то розвиток захворювання переважно відбувається в темпі менш прискореному.

Діагностування

Враховуючи той факт, що перебіг захворювання характеризується тривалістю відсутності вираженої симптоматики, встановлення діагнозу можливе лише на підставі лабораторних досліджень, які зводяться до виявлення антитіл до ВІЛ в крові або безпосередньо при виявленні вірусу. Гостра фаза переважно не визначає наявність антитіл, однак через три місяці з моменту зараження порядку в 95% випадків відбувається їх виявлення. Через 6 місяців антитіла визначаються у порядку в 5% випадків, на більш пізніх строках – близько 0,5-1%.

На стадії СНІД реєструється значне зниження в крові кількості антитіл. В рамках першого тижня з моменту інфікування відсутність можливості виявлення антитіл до ВІЛ визначається як періоду «серонегативного вікна». Саме з цієї причини навіть негативні результати аналізів на ВІЛ не є достовірним доказом відсутності інфекції і, відповідно, не дають підстав виключати можливості зараження інших людей. Крім дослідження крові також може бути призначений ПЛР-зішкріб – досить ефективний метод, за рахунок якого визначається можливість виявлення частинок РНК, що належать вірусу.

Лікування

Терапевтичних методів, за рахунок реалізації яких можна було б повною мірою усунути з організму ВІЛ-інфекцію, на сьогоднішній день не існує. Враховуючи це, основу таких методів є постійний контроль над власним імунним статусом при одночасній профілактики вторинних інфекцій (з їх лікуванням при появі), а також при контролі над формуванням новоутворень. Досить часто ВІЛ-инфицируемым пацієнтам необхідна психологічна допомога, а також відповідна соціальна адаптація.

Враховуючи значну ступінь поширення і високий рівень соціальної значимості в рамках державних масштабів і світових масштабів, виявляється підтримка поряд з реабілітацією хворих. Забезпечується доступ до ряду соціальних програм, на підставі яких хворі отримують медичну допомогу, за рахунок якої в деякій мірі полегшується стан пацієнтів покращується рівень якості їх життя.

Переважно лікування є етіотропним і має на увазі під собою призначення таких препаратів, за рахунок яких забезпечується зниження репродуктивних можливостей вірусу. Зокрема до них належать наступні препарати:

  • нуклеозидні інгібітори транскриптази (інакше – НІЗТ), відповідні різним групам: зіаген, відекс, зерит, препарати комбінованого типу (комбивир, тризивір);
  • нуклеотидні інгібітори зворотної транскриптази (інакше – НтИОТ): стокрин, вірамун;
  • інгібітори злиття;
  • інгібітори протеази.

Важливим моментом при ухваленні рішення щодо початку антиретровірусної терапії є врахування такого фактора, як тривалість прийому таких препаратів, причому вони можуть застосовуватися практично довічно. Успішний результат такої терапії забезпечується виключно лише суворим дотриманням хворими рекомендацій щодо прийому (регулярність, дозування, дієта, режим). Що стосується вторинних захворювань, що приєднуються до ВІЛ-інфекції, то їх лікування проводиться в комплексі з урахуванням правил, спрямованих на збудника, що спровокував конкретне захворювання, відповідно, застосовуються противірусні, протигрибкові та антибактеріальні препарати.

При ВІЛ-інфекції виключається застосування імуностимулюючої терапії, тому як вона лише сприяє прогресуванню ВІЛ. Призначаються в таких випадках цитостатики при злоякісних новоутвореннях призводять до пригнічення імунітету.

У лікуванні ВІЛ-інфікованих хворих застосовуються препарати загальнозміцнювальної дії, а також засоби, що забезпечують підтримку організму (Бади, вітаміни), крім цього застосовуються методики, орієнтовані на профілактику розвитку вторинних захворювань.

Якщо мова йде про лікування ВІЛ у хворих, які страждають наркоманією, то в цьому випадку рекомендовано лікування в умовах відповідного типу диспансерів. Також, враховуючи серйозний психологічний дискомфорт на тлі актуального стану, пацієнтам нерідко вимагається додаткова психологічна адаптація.

При підозрі на актуальність діагнозу ВІЛ необхідно відвідати інфекціоніста.