Міхурово-сечовідний рефлюкс: симптоми і лікування

Міхурово-сечовідний рефлюкс – являє собою досить поширене явище, яке в переважній більшості випадків діагностується у дітей і полягає в тому, що відбувається зворотний заброс урини з сечового міхура в нирку. У нормі цього відбуватися не повинно, оскільки між цими органами є сфінктер, що не дозволяє урині витікати назад у сечовід.

Захворювання може бути як первинним, так і вторинним, відповідно, що і етіологічні фактори будуть відрізнятися. Найбільш часто патологія виникає на тлі аномалій будови сечоводу і порушення функціонування органів сечовидільної системи.

Найбільш характерним клінічним проявом недуги є зміна консистенції сечі, що буде доповнюватися больовим синдромом, підвищенням температури та артеріального тиску.

Щоб поставити правильний діагноз клініцисту необхідно ознайомитися з результатами широкого спектру лабораторно-інструментальних обстежень пацієнта. Крім цього, значення мають заходи первинної діагностики.

Лікування полягає у виконанні хірургічної операції, до і після якої застосовують консервативні методики терапії.

Міжнародна класифікація захворювань виділяє для такої патології власне значення – код МКБ-10 – N 13.7.

Етіологія

Сприятливі фактори розвитку такого недуги будуть дещо відрізнятися для вродженого і набутого міхурово-сечовідного рефлюксу.

У першому випадку формування ПМР обумовлюється:

• стійким розходженням країв сечоводу;
• анатомічно неправильним розташуванням гирл цього органу, тобто некоректним входженням сечоводу в сечовий міхур;
• укороченим підслизовим тунелем під внутрипузырном відділі;
• подвоєнням сечоводу;
• наявністю вродженого дивертикула, який локалізується біля гирла сечоводу.

Вторинної різновиди патології сприяє перебіг інших хвороб з боку сечовидільної системи. Це означає, що друга категорія причин може бути представлена:

• циститом;
• синдромом гіперактивного сечового міхура;
• клапаном, який перекриває просвіт сечовипускального каналу;
• аденомою простати, що є доброякісним новоутворенням передміхурової залози у представників чоловічої статі;
• стриктурой сечовипускального каналу;
• склероз шийки сечового міхура;
• звуженням зовнішнього отвору каналу сечовипускання;
• детрузорно-сфінктерною дискоординацією;
• зменшенням обсягів сечового міхура;
• перенесеними раніше лікарськими втручаннями в області трикутника Льєто.

Також варто виділити фактори ризику, що підвищують ймовірність формування такої хвороби:

• обтяжена спадковість;
• травмування спинного мозку;
• злоякісні та доброякісні новоутворення спинного мозку або з локалізацією в області малого тазу;
• вроджені аномалії, що негативно впливають на спинний мозок, зокрема, розщеплення хребта.

Міхурово-сечовідний рефлюкс

Класифікація

Крім того, що виділяють первинний і вторинний міхурово-сечовідний рефлюкс у дітей і дорослих подібна патологія має кілька інших різновидів. Перша з них передбачає поділ хвороби на:

• пасивний – характеризується тим, що процес зворотного закидання урини в нирку з сечового міхура відбувається не тільки під час спорожнення цього органу, але і в періоди, коли цього не відбувається;
• активний – зворотний струм сечі протікає тільки під час вчинення акту сечовипускання;
• пасивно-активний рефлюкс.

Також виділяють п’ять стадій протікання такого захворювання:

• перша – зворотний заброс відбувається тільки в тазову область сечоводу;
• друга – патологічний процес спостерігається протягом всієї видільної системи сечоводу і нирки;
• третя – відрізняється тим, що обсяги сечоводу залишаються незмінними, а зворотний струм відбувається в видільну систему нирки. Це відбувається тому, що чашково-мискова система значно розширена;
• четверта – з-за зворотного закидання урини відбувається значне розширення сечовода і чашково-мискової системи;
• п’ята – характерно витончення тієї зони нирки, яка виробляє урину, чого порушується її нормальне функціонування.

Залежно від часу виникнення існують наступні види хвороби:

• транзиторний – це означає, що зворотний заброс сечі носить періодичний характер і виникає на тлі загострення інших патологій органів, що входять до складу сечовидільної системи;
• постійний.

По тяжкості розлади ниркової функції існують такі ступеня міхурово-сечовідного рефлюксу:

• помірна – виражається в зниженні нормальної роботи нирок на 30%;
• середня – відрізняється тим, що ниркова функція знижена на 60%;
• висока – зниження функціонування цього органу перевищує більше 60%.

Остання класифікація ділить недуга за кількістю залучених в патологію сечоводів. Таким чином, хвороба буває односторонньою і двосторонньою. Це означає, що в першому випадку рефлюкс відбувається в один сечовід, а в другому спостерігається рефлюкс в обидві нирки.

Симптоматика

Специфічних клінічних проявів подібне розлад не має, оскільки ознаки, що виражаються на тлі зворотного закидання сечі з сечового міхура в нирку, можуть бути присутніми при протіканні інших захворювань сечовидільної системи.

Тим не менш основні симптоми міхурово-сечовідного рефлюксу представлені:

• больовим синдромом, що локалізуються в зоні попереку або крижів, і з’являється відразу ж після спорожнення сечового міхура;
• постійним кістками, почуттям розпирання в поперековому відділі;
• підвищенням кров’яного тиску;
• зміною консистенції і відтінку сечі – найчастіше вона стає пінистої і каламутною, а також може набувати колір «м’ясних помиїв» і супроводжуватися неприємним запахом;
• зростанням температури і сильним ознобом;
• підвищеною схильністю до набряків;
• постійними головними болями;
• частими позивами до відвідування туалетної кімнати для спорожнення;
• сильними запамороченнями;
• нападами втрати свідомості – спостерігається вкрай рідко.

Вищевказані симптоми характерні для міхурово-сечовідного рефлюксу у дорослих, а для дітей відмінною особливістю клінічної картини буде поява:

• болі, що локалізуються в животі, а не в зоні поясниці, як у дорослих;
• енурезу, тобто нетримання сечі під час сну – часто поновлюється у дітей, які вже навчилися утримувати сечу під час сну;
• безпричинного підвищення температури, що не буде супроводжуватися клінічними ознаками інфікування верхніх дихальних шляхів – сюди варто віднести закладеність носа, кашель, нежить і зміна тембру голосу;
• сильного плачу, рідше крику під час процесу сечовипускання – доцільно відносити такий симптом до немовлятам;
• відставання у фізичному розвитку – це прояв, яке виникає у дитини на тлі порушення нормальної роботи будь-якого внутрішнього органу, в цьому випадку, сечового міхура і нирок.

Діагностика

Як було зазначено вище, подібне патологічний стан не має специфічної симптоматики, саме це обумовлює здійснення в процесі діагностики широкого спектру лабораторно-інструментальних обстежень. Однак їм мають передувати заходи, що виконуються особисто урологом. До них можна віднести:

• аналіз історії хвороби та життєвого анамнезу не тільки пацієнта, але і його найближчих родичів – для встановлення можливої причини, що вплинула на розвиток недуги;
• ретельний фізикальний огляд, спрямований на пальпацію нижньої частини передньої стінки черевної порожнини та нирок. Сюди також варто віднести вимірювання АТ;
• детальний опитування хворого чи його батьків – для складання повної картини перебігу хвороби та визначення ступеня вираженості симптоматики.

Лабораторна діагностика міхурово-сечовідного рефлюксу передбачає здійснення:

• загальноклінічного аналізу сечі – для встановлення кількості еритроцитів і лейкоцитів, концентрації білка і глюкози;
• загального аналізу крові – при цьому звертають увагу на ШОЕ, рівень лейкоцитів і еритроцитів;
• біохімії крові.

Найбільш цінними в процесі встановлення правильного діагнозу вважаються наступні інструментальні діагностичні заходи:

• нефросцинтиграфия – пацієнту вводять безпечне радіоактивна речовина і за допомогою спеціального пристрою стежать за тим, як його виводять нирки;
• УЗД нирок – для оцінювання їх розмірів та розташування. Крім цього, така процедура допоможе виявити двосторонній рефлюкс;
• екскреторна урографія – являє собою рентгенографію із застосуванням контрастної речовини;
• КУДИ – для визначення функціонування нижніх сечових шляхів;
• урофлоуметрія – для оцінювання швидкості потоку урини;
• цистоскопія – для огляду внутрішньої поверхні слизової оболонки сечового міхура і гирла сечоводу;
• микционная цистоуретрография.

Цистоскопія у жінок

Лікування

Основна тактика терапії подібного захворювання полягає в проведенні хірургічної операції, однак на етапі підготовки до втручання та у післяопераційному періоді використовуються такі консервативні методи лікування:

• дотримання щадного раціону – полягає в тому, щоб звести до мінімуму споживання солі до 3 г на добу, зменшити споживання жирних страв і білкової їжі, а також збагатити меню овочами, фруктами і крупами;
• прийом медикаментів, які знижують АТ;
• використання антибактеріальних речовин;
• програма примусового сечовипускання – пацієнту потрібно кожні дві години спорожняти сечовий міхур в незалежності від бажання;
• періодична катеризация – при цьому випускання сечі виконується через сечовий катетер;
• фізіотерапевтичні процедури, зокрема електрофорез.

Показаннями до оперативного лікування є:

• неефективність вищезгаданих методів терапії;
• зниження функціонування нирок більше ніж на 30%;
• перебіг 3 або 4 стадії рефлюксу;
• вади гирла сечоводу у дитини або дорослого;
• повторюваний пієлонефрит.

Хірургічне лікування виконується кількома видами операцій:

• уретероцистонеостомия – передбачає формування нового гирла сечоводу;
• впровадження в підслизовий шар сечового міхура биоимплантов, якими можуть виступати силікон або колаген, тефлон або спеціальний гель. Така тактика терапії може застосовуватися тільки при 1 і 2 стадії перебігу патології.

Можливі ускладнення

Ігнорування симптоматики або несвоєчасно розпочате лікування може призвести до розвитку:

• гідронефрозу;
• пієлонефриту як гострої, так і хронічної форми;
• формування конкрементів у сечовому міхурі;
• кровотеча з сечовивідних шляхів;
• атрофії нирки;
• вазоренальної артеріальної гіпертензії;
• ниркової недостатності хронічного перебігу.

Профілактика

Для зниження ймовірності розвитку такого захворювання необхідно дотримуватися таких нескладних правил:

• на ранніх стадіях розвитку займатися лікуванням будь-яких патологій сечовидільної системи;
• зниження добового обсягу споживання солі;
• уникати травмування спинного мозку та області малого тазу;
• кілька разів на рік проходити повне обстеження в медичному закладі.

Рання діагностика і вчасно розпочата комплексна терапія забезпечує позитивний результат терапевтичних заходів. Розвиток ускладнень значною мірою погіршує прогноз.